Наприкінці 1980-х рр. став очевидним провал спроби знайти баланс між економічним зростанням і екологією. На фоні погіршення економічної ситуації аргумент про пріоритет промислової модернізації більше не працював.
Поява свободи слова дозволила розпочати публічну дискусію про наслідки радянської економічної моделі. Кадри екологічних катастроф, як-от висохле Аральське море та наслідки вибуху на Чорнобильській АЕС, підірвали публічний образ країни. У медіях усе частіше згадується систематичне знищення природи – екоцид. Раніше, від 1970-х, цей термін вживався щодо війни США у Вʼєтнамі, де в ході хімічних атак тотально винищувалось середовище. Тепер це поняття стало поширеним і для аналізу радянської ситуації.
Поміркований технологічний оптимізм поступився екологічному песимізму. Ідеалістичний ландшафт у кадрі виявився «отруєним». Відтак медії отримали нову мету – викривати шкоду природі та закликати до дій.
Накопичувач відходів коксохімічної промисловості в м. Маріуполі Донецької обл. Жовтень 1997 р. Фото: Борис Дембицький/ЦДКФФА
Любительський фільм «Куди ми йдемо?» про екологічну ситуацію у Жданові (з 1989 р. Маріуполь) наводить шокуючі дані про рівень забруднення. Рішення пропонуються переважно технічного характеру: переобладнання підприємств та ефективне використання очисних механізмів. Автори фільму закликають діяти усіх, а особливо робітників, що мають тиснути на адміністрацію підприємств. Піднімаються питання про відповідальність як індивідів, так і інституцій. Побіжно згадується варіант «не допустити подальшого нарощування промислового потенціалу міста», але цей сюжет не отримує розвитку у фільмі. Рішення все ще вбачається технологіях і природоохоронних законах. Антизростання та циркулярна економіка ще не були на порядку денному.
Фільм «Куди ми йдемо?», Маріуполь, реж. Н. Чухліб та ін., 1989 р.
Ідея «екоциду», однак, не була зовсім новою, а радше слідувала тій самій думці про абсолютну винятковість діянь людини на планеті, її визначну роль (хоча тепер уже зі знаком «мінус»). Сучасні підходи до цієї проблеми намагаються відмовитися від такого антропоцентризму: зрештою, людина є лише одним із видів живих істот, а резистентність природи і її здатність «відповісти» людині є набагато сильнішою, ніж вважали раніше.
Палять траву: фотозвинувачення, 2001. Микола Білоконь/Покровський історичний музей, 2001.
