Наприкінці ХІХ сторіччя на тлі природних ландшафтів Донбасу розігралася світова драма індустріалізації. На фабриці люди потрапляли у стихію виробництва, яке виснажувало. Натомість у місцях окультуреної природи вони проводили дозвілля, відновлюючи сили для «трудових звершень». Однією з таких «перлин Донбасу» стало Святогір’я.
Від часів заснування у цій місцевості монастиря (перші писемні згадки від 1526 р.) сюди не припинявся потік відвідувачів. Спочатку це були прочани, а пізніше – відпочивальники й туристи. У цьому культовому місці бодай один раз побував кожен із мешканців Донеччини.
З фотоальбому, присвяченого Святогірському монастирю, поч. ХХ ст. Джерело: Архів графства Гламорган/ДОКМ
У 1920-х рр. монастир був перетворений на будинок відпочинку, поруч був зведений пам’ятник більшовику Артему, а з 1963 р. місто було перейменоване на Словʼяногірськ. З 1980 р. монастирський комплекс став частиною історико-архітектурного заповідника, навколо якого – численні бази відпочинку. Будучи робітником, на одній із таких баз відпочивав відомий нині дисидент, один із засновників Української гельсінської групи Олекса Тихий.
Олекса Тихий (перший праворуч) на відпочинку з друзями у Слов’яногірську, 1970 р. Фото: Дружківський історико-художній музей
Милування Святими горами стало однією з центральних тем і для фотографів, і для кіноаматорів. Відвідання цього місця було приводом для зйомки, як бачимо це на аматорському записі Юрія Абрамова: школярі зі вчителем прогулюються та позують на фоні живописних краєвидів. Це і відпочинок, і об’єднання у спільноту під оком кінокамери.
Вчитель Євген Фіалко із учнями Дружківської школи №2 на екскурсії. Автор: Юрій Абрамов
Також це виховання добрих громадян, які мають шанувати як природу, так і історію цього місця, яка охоплює і революційну складову (Артем), і перетворення на курорт для трудящих, і історію боїв у час Другої світової, вшановану у пам’ятниках. Однак, з приватних фото видно, що радянський пафосний монументалізм часом спонукав підлітків до незвичної взаємодії.
На барельєфах загиблих у Другій світовій до їх встановлення у вертикальне положення. Фото: Кость Бялік
Отже поєднання природи із духовністю (чи то з традиційною релігією, чи то з громадянськими цінностями) було актуальним протягом століть і творило образ Святогір’я як незамуленого джерела, оточеного забрудненими містами й заводами.
Таке поєднання зіграло особливу роль у час перебудови. Улітку 1990 р. відбувся всеукраїнський еколого-культурологічний рейд «Дзвін–90». Фінальною точкою донецького маршруту був саме Словʼяногірськ. Рейд поєднав мету промоції української національної свідомості та екологічні заклики у зв’язку з недавньою трагедією на Чорнобильській АС. Організаторами виступили демократичні сили, опозиційні до КПРС, а також українці з діаспори. Маршрут походу пролягав від Заходу до Сходу України. Донецька гілка проходила за маршрутом Донецьк – Горлівка – Артемівськ (Бахмут) – Званівка – Костянтинівка – Дружківка – Їжівка – Краматорськ – Слов’янськ – Слов’яногірськ. Екологічний дискурс став одним із провідних в контексті здобуття Україною незалежності.
Учасники еколого-культурологічного рейду «Дзвін–90» вирушають до Святогірська, 2 серпня 1990 р. Джерело: приватний архів Олега Максименка
